То стукач чи викривач? Залежно від обставин…

Антоніна Славицька
Антоніна Славицька

Юристка, народна депутатка IX скликання, парламентський комітет з питань антикорупційної політики

Створено новий орган для розслідування фінансових злочинів Фото з відкритих джерел

Законодавчий портфель Верховної Ради дев’ятого скликання поповнився іще одним напрацюванням. Новинка під номером 3450 зветься "Про внесення змін до закону України "Про запобігання корупції" щодо упорядкування окремих питань захисту викривачів". Історія цього документу сповнена драматизму. Парламент проголосував за нього 4 лютого 2021-го. А 3 березня президент Володимир Зеленський скористався правом вето і заблокував закон, виявивши в ньому начебто ряд невідповідностей Конституції України. Після чого написав власні пропозиції – з урахуванням президентських нотаток Верховна Рада 1 червня і ухвалила оновлений законопроект.

Що змінилося в його тексті після того, як глава держави пройшовся по документу з червоною ручкою? Слід зауважити, що "гаранту" не подобався у законопроекті цілий ряд моментів, і його правки щодо них були враховані. Зокрема, у тій частині, що стосувалася збору даних відносно викривачів корупції. Адже це найбільш тонкий, прямо-таки делікатний момент. За ідеєю, людина, котра ділиться інформацією відносно скоєного іншою персоною злочину, тим самим піддає себе небезпеці. Навіть якщо йдеться не про загрозу життю, а – як мінімум – про втрату роботи. Погодьмося, що у наш час це вже немало.

Тож президент вказував на те, що "мета та обсяг обробки даних про викривачів, порядок захисту відповідної інформації, випадки, підстави та коло осіб, яким надаватиметься доступ до даних, що вноситимуться до Єдиного порталу повідомлень викривачів" належним чином в законі не прописані. Ці норми залишалися доволі туманними і такими, що не відповідали ч. 2 ст. 32 Конституції України.

Новини за темою:  БЕБУ чи БЕРУ: Диявол ховається в деталях

А в цій статті, нагадаю, задекларована заборона на "збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини". Також попередня редакція законопроекту суперечила й положенням закону України "Про захист персональних даних".

Одним словом, тепер у законі про викривачів корупції передбачена відповідальність за незаконне використання їхніх персональних даних. Також пропозиції президента передбачають, що від викривачів не вимагатимуть пояснень, звідки вони взяли дані про корупцію. До цього моменту дотичний ще один: що, власне, вважати "викриттям корупції"?

Попередня редакція закону намагалася звузити це поняття. В ній ішлося про те, що викривач повідомляє "керівнику підприємства, установи, організації, в якій він працює, якщо йому достеменно відомі факти, які він може підтвердити, про вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень (у разі, якщо викривачу достеменно відомо, що особа, якій він повідомляє таку інформацію, не причетна до їх вчинення)".

Правки від Зеленського розширили поняття "внутрішніх каналів", якими має йти інформація про злочин: тепер про нього можна повідомляти не лише безпосередньому керівнику, але й іншим підрозділам юридичної особи, на яку працює викривач. А загалом такі канали мають право створювати органи, уповноважені складати адміністративні протоколи або розслідувати корупційні злочини. Також президент запропонував відмовитися від оціночних суджень на кшталт "точно відомі факти". Простіше кажучи: є підозра – можна повідомляти про правопорушення.    

На завершення оповіді про те, як Зеленський перекроював закон, – іще пара змін. У новій редакції закон про викривачів корупції закріплює їхнє право на безоплатну правову допомогу, конфіденційність та анонімність повідомлень, а також право на отримання психологічної допомоги. Хто надаватиме останню – правда, неясно. Можливо, при НАБУ чи ДБР відкриють відділ швидкої психологічної допомоги та емоційної реабілітації, але це не факт.

Я кажу з іронією про президентські правки не тому, що вважаю викриття корупції як таке непотрібною справою. Проблема в іншому. Норми про захист "свідків корупції" існували в українському законодавстві й раніше, до обрання парламенту дев’ятого скликання.

Разом із тим, наші співвітчизники тричі подумають, чи варто "заїдатися" із начальником-"корупціонером", бо НАБУ або інший антикорупційний орган – далеко, а начальник – близько. І зробити твоє життя нестерпним він може просто тут і зараз. Український соціум не довіряє чиновникам всіх рівнів та всіх мастей – про це свідчить опитування Центру Разумкова, проведене восени минулого року. Згідно із ним, державному апарату не довіряють 79% (тільки вдумаємося у цю цифру!) респондентів.

Представлені в згаданому опитуванні й заміри довіри – тут дані вражають (неприємно вражають!) також. Президенту країни повністю довіряють 8,2% опитаних, парламенту – 1,5%, уряду – 1,7%. Звісно, є варіанти відповідей "скоріше не довіряю, аніж довіряю" та "скоріше довіряю, аніж не довіряю", і там цифри вищі. Але якщо говорити про повну довіру до державних структур, то вона порівняно зі ставленням до церкви, армії чи волонтерських організацій є просто мізерною.

Так, зокрема, Національному агентству з питань запобігання корупції (НАЗК) повністю довірять лише 1,8%, НАБУ – 1,6%, Вищому антикорупційному суду – 2,1%, Верховному Суду – 3,3% тощо. Відтак, гадаю, вірогідність того, що викривач корупції таки зважиться на її викриття, сподіваючись на захист та правосуддя, висвітлена мною достатньою мірою. Але це не єдиний камінь спотикання на шляху боротьби зі зловживаннями на державних посадах.

Вище вже було сказано про те, що в остаточному варіанті закону зберігається анонімність викривача. Контрдоводи полягають у тому, що анонімність і фактична відсутність вимог до викривачів не надавати джерела отримання інформації про корупційну діяльність та фактична безвідповідальність за надане повідомлення може призвести до повторення ситуації, яка була за часів СРСР, коли сусіди строчили доноси на сусідів.

Та насправді підтекст цієї норми, на мою думку, є інакшим. Ініціатори закону, й, передусім, президент Зеленський не мають на меті заохочення тотального доносительства. Їм це просто не потрібно. Навіть задля імітації бурхливої роботи. Потрібне інше: інструментарій, який дозволятиме обертати викривача на стукача і навпаки. Все – залежно від політичної кон’юнктури та "злоби дня". В одній і тій самій ситуації одна особа може трактуватися як викривач, а інша – як стукач, даруйте за такий неправовий термін.

Вже не зовсім "таємний агент НАБУ" Євген Шевченко сам себе вважає викривачем у справі про передачу хабаря за закриття провадження проти Миколи Злочевського. Той-таки Шевченко стверджує, що стане першим, хто отримає винагороду (й чималу) саме як розвінчувач корупції. Але для правоохоронних органів "таємний агент" представляє й інший інтерес: його підозрюють у причетності до створення приватної військової компанії, яку буцімто сформував нардеп  Семен Семенченко. Шевченко ж, за однією з версій, йому у цьому так чи інакше сприяв.

Куди "розвернеться" справа Шевченка, наразі неясно. Так само неясно, і як трактуватимуть дії Гео Лероса, який неодноразово заявляв про корупцію у вищих ешелонах влади, у найближчому колі президента Зеленського. Те, що робив Лерос, – це зрада, перемога, викриття чи банальне стукацтво, замішане на помсті або нереалізованих амбіціях? Як відомо, Володимир Зеленський уже дав вичерпну відповідь на це питання, оголосивши Лероса "хабарником" та "зрадником". Не дивно, що Лерос алаверди назвав недавнього шефа "брехуном" та заявив про переслідування.

І справа не в цьому конкретному конфлікті двох конкретних персон. Справа у широких можливостях, які відкриває одній з цих персон (а саме – президенту) новий закон про викривачів корупції. Закон, переписаний та виправлений главою держави. Тепер тільки від нього буде залежати, "помилувати" чи ні Лероса та інших. І як трактувати їхні дії. І що готувати для них – винагороду у сумі 10% від повернутих до державної скарбниці коштів або кримінальну відповідальність за наклеп.

Закон №3450, як це часто у нас буває, задумувався за одним лекалом, а вийшов за іншим. І чого від нього буде більше – користі чи шкоди, покаже час. Втім, час може показати й ще одну річ: що закон просто не працює і не використовується в силу своєї нежиттєздатності. І таке з нашими законами теж трапляється дуже часто.

Антоніна Славицька

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках PNK.TV

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.