Сильна рука при порожній голові, або Ексцес Данілова

Антоніна Славицька
Антоніна Славицька

Юристка, народна депутатка IX скликання, парламентський комітет з питань антикорупційної політики

Інавгурація шостого президента України Володимира Зеленського, 20 травня 2019 року president.gov.ua

"Де тобі ще реформ не вистачає?" – запитував колись один президент свого підлеглого. А якби йому довелось ставити це питання своєму наступнику, воно звучало б так: "Де тобі ще влади не вистачає"? Бо президенту номер шість таки замало влади. Хоча у нього її більше, ніж у номерів п’ять, чотири, три, два, один… Бо, зрештою, нікому з них не вдавалося провести в Раду абсолютно "свій" склад парламенту. Навіть при високому особистому рейтингу глави держави йому завжди протистояла більш або менш сильна парламентська опозиція, яка не давала можливості сформувати одноосібну більшість.

Зеленському це вдалося. Вперше. І, напевно, востаннє. 

Сам сказав

Говорячи "востаннє", я маю на увазі не тільки те, що із нинішнім рейтингом "слуг народу" їм вдруге не світить тріумфальне завоювання Ради. Але й те, що українці більше не попадатимуть на вудочку популізму. Принаймні, не так масово, як у 2019-му. Все ж секрет успіху української політики – у розумному збалансуванні сил. Бо коли одним політикам (аби не сказати – політиканам) влада падає до рук, як спіле яблуко, запаморочення від успіху породжує таких спікерів, як Олексій Данілов.

Днями секретар РНБО дав інтерв’ю, в якому розмірковував про оптимальний формат існування України.

"Нам раз і назавжди потрібно визначитися, яка у нас країна. Якщо ми є президентською республікою, треба сказати: давайте робити президентську республіку, де президент – це голова виконавчої влади, відповідає за всі ці процеси. І тоді у нас з вами все добре", – просторікував Данілов.

Новини за темою: Гримаси народовладдя, або Чи вдасться українцеві відкликати депутата?

"У нас виходить, що ми всенародно обираємо президента, на нього покладаються надії, але за Конституцією у нас парламентсько-президентська республіка. Ну, тоді за логікою парламентсько-президентської республіки президента потрібно обирати в парламенті і поставити крапку в цьому питанні. Але народ не хоче, щоб у нього забрали право обрання президента", – продовжив він.

І насамкінець зробив контрольний постріл: "Якщо ви хочете мою особисту думку, я можу сказати. Я за жорстку президентську республіку. Чому? Тому що тоді є відповідальна людина, яка розуміє, на що вона йде, навіщо і так далі. У нашій історії важко знайти факти, коли без особистості можна було зробити ривок вперед. Це не тільки в нашій історії. Сьогодні всі країни фактично створюють особистості. Можуть бути парламентсько-президентські республіки? Так, вони можуть існувати, але в умовах, коли є вже усталена демократія, яка має своє коріння, для цього повинні пройти століття".

У нас, таким чином, не усталена демократія. І щоб її укріпити, необхідно… від демократії відмовитися. Це не моя логіка, друзі. Це логіка Данілова. І це не єдине його викривлення понять та реалій.

Моновлада і монопрезидент

По-перше, почнемо з того, що насправді ми живемо не за Конституцією, до якої апелює Данілов. Ми живемо за неписаними правилами, про які вже йшлося вище. Фактично президент і так має в своїх руках всю повноту влади. Він керує парламентом, де засідає його монобільшість, він управляє урядом, сформованим з його креатур.

У президента в руках – ниточки від усього силового блоку, від антикорупційних структур. Він заповзявся змінити закон про столицю так, аби мати можливість призначати свою людину на посаду голови КМДА. Таким чином, виконавча і законодавча влада – вже його. Що ж до третьої гілки, судової, то й вона підіграє президенту. А ті із суддівської когорти, хто не підіграє, зазнають переслідувань.

Такою є об’єктивна картина впорядкування влади на сьогодні. І Данілов знає про це не гірше за інших. Однопартійний уряд та однопартійний парламент де-факто дорівнюють президентській республіці, хоча формально вона у нас і не проголошена. Іншими словами, прибіднятися не варто. Всі важелі впливу у глави держави наявні. Але не видно, аби він хотів та міг ними раціонально скористатися для справжніх, а не бутафорських змін.

Новини за темою: Монокриза для монобільшості: Чим відзначені два роки парламенту?

По-друге, як видається, в голові Данілова (хоча туди краще й не зазирати!) президентська республіка дорівнює абсолютній монархії. Де сюзерен робить що хоче, а васали тільки захоплено аплодують. Не хотілось б засмучувати главу РНБО, але якщо ми говоримо не про Середньовіччя, а про теперішній світ, то сильна президентська республіка означає передусім жорсткий розподіл державної влади. А не вседозволеність, як це бачить Банкова.

А як там, у них?..

Візьмемо для прикладу Сполучені Штати Америки, де постать президента є дуже потужною. Але тут є певні нюанси, про які Данілов, можливо, просто не в курсі. Так, президент Сполучених Штатів є цілковито незалежним від Конгресу, а Конгрес – від президента. Ані президент не може розпустити Конгрес, ані Конгрес не може відправити у відставку найвищих посадових осіб виконавчої влади, яких пропонує президент. Однак Конгрес суворо наглядає за дотриманням законності з боку чиновників, яких висуває президент, а верхня палата Конгресу (Сенат) має право відхилити ці кандидатури під час їхнього розгляду.

А чи є в Україні такий наглядовий орган, який міг би зупинити свавілля президента?  Зарахуємо це питання до розряду риторичних.

Крім цього, президент США де-факто виконує й функцію прем’єр-міністра, а також командуючого військом, яке підпорядковане йому напряму. При цьому, однак, Конгрес вирішує, в якому обсязі фінансувати це військо; також усі міжнародні договори, підписані президентом, мають пройти процедуру схвалення у Сенаті. Саме під тиском обох палат Конгресу, а також Верховного Суду США, преси і громадськості був змушений свого часу подати у відставку Річард Ніксон. Його було звинувачено у прослуховуванні опозиційних політиків і наступних спробах зам’яти цей скандал.

Система стримувань та противаг, подібна до американської, у нас, на жаль, відсутня. По цей час єдиним справді дієвим методом впливу на владу був і залишається Майдан. В Україні і суд, і парламент виглядають ментально незрілими, а це означає, що давати в руки українського правителя такі повноваження, які має американський президент, є вкрай небезпечним.

Тим часом іншу систему розподілу влади демонструє парламентська Федеративна Республіка Німеччина. Оскільки для України більш значимою та помітною була діяльність Ангели Меркель, існує думка про те, що в Німеччині першу скрипку грає канцлер, а президент виконує другорядну роль. Але це не так, бо робота, яку виконує німецький президент, є важливою та необхідною. Якщо говорити зовсім спрощено, то він наглядає за тим, як дотримуються в країні принципи місцевого самоврядування (недарма повна назва цієї посади – "федеральний президент"). Він затверджує на посаді федеральних суддів, службовців, "силовиків" тощо.

Крім цього, німецький президент також виконує функції конституційного суду, здійснюючи загальний контроль за діяльністю законодавчої гілки влади. Плюс представляє країну на міжнародній арені, залишаючи канцлеру усі турботи щодо керівництва виконавчою владою.

Не Німеччина і не Америка

Для України це міг би бути цілком прийнятний варіант, хоча складно уявити такого президента, котрий не намагався б ламати через коліно уряд, або – навпаки – уявити німецький Бундестаг, котрий починає війну з президентом, переформатовуючи фракції і нарощуючи свою опозиційність. Згадаємо ситуацію 2006-2007 рр., коли через перебіжчиків до фракції "Партії регіонів", яка вже наближалася до 300 мандатів, президент Ющенко був змушений оголосити дострокові парламентські вибори.

Зауважу, що в нашій державі фігура президента від самого початку була наділена значними повноваженнями. Настільки значними, що це викликало політичну кризу 1995 року, яка завершилася підписанням "Конституційного договору", тобто перемир’ям між вулицями Банковою та Грушевського. Тодішній парламент в особі спікера Олександра Мороза побоювався диктатури Леоніда Кучми та одноосібного ухвалення ним рішень. І все ж в результаті "Конституційного договору" Україна отримала "сильного" президента та "слабкого" прем’єра. Договір проіснував до 28 червня 1996 року і утратив чинність у зв’язку з прийняттям нової Конституції. А вона законсервувала наявний на той момент статус-кво – президент так і залишився "сильним" гравцем.

Пізніше була політична реформа 2004 року, котра перерозподілила повноваження президента та парламенту на користь останнього, а також додала ваги голові уряду. Реформу цю скасував Віктор Янукович – у 2010 році Україна повернулася до редакції Конституції 1996 року. Але ще через чотири роки сталася Революція Гідності, котра, у свою чергу, відновила дію положень 2004-го.

А у 2014 році Петро Порошенко запропонував свої зміни до Конституції – зміни, котрі мали підсилити президентську вертикаль. Серед них: скасування інституту губернаторів та введення "представників президента", скасування імперативного мандата та формування парламентської коаліції на основі "індивідуального членства", посилення впливу президента на силовий блок тощо.

Частина цих ідей зараз призабута, а частину намагається реалізувати Володимир Зеленський, по-своєму їх проінтерпретувавши.

Бумеранг уже в дорозі

Тепер про те, що стосується ідеї Данілова щодо обрання президента парламентом. Доволі хитрий кульбіт, який переставляє все з ніг на голову. Те, що у нас (номінально!) парламентсько-президентська республіка, не означає, що у народу слід відібрати право обирати главу держави напряму. Хоча трактування Данілова мають сподобатися Банковій, і, можливо, Данілов навіть отримає за свою вірнопіддану службу крісло міністра оборони, як про це зараз подейкують. Та в кожному разі, між сильною роллю парламенту та скасуванням всенародних виборів президента не стоїть знак "дорівнює", і це вже по-третє.

А ось і по-четверте. Кожна дія викликає рівну за силою протидію – ця аксіома є давно відомою, і в політиці також (навіть в політиці – передусім). Тож якщо в оточенні Зеленського й надалі педалюватимуть тему обрання президента в парламенті, "алаверди" може виникнути інша тема – ліквідація цієї посади взагалі.

І я навіть знаю, хто буде лобістом цієї теми. У 2016 році про те, що посаду президента варто було б "скоротити", говорив – хто б ви думали? – тодішній міністр МВС, а нинішній опозиціонер Арсен Аваков. Він тоді підтримав ідею свого майже тезки екс-прем’єра Яценюка щодо того, що варто напрацювати нову редакцію Конституції та ухвалити її на всеукраїнському референдумі. Серед пунктів потенційного плебісциту мав бути й перехід до "повністю парламентської республіки".

Для тих, хто сумнівається у тому, що такі слова були сказані, я не полінувалася відшукати відповідний пост Авакова шестирічної давнини: 

То що ж зараз заважає міністру без портфеля підняти цю тему на свої знамена і виступити в авангарді боротьби з диктатурою Зеленського?

До речі, у нього знайшлися б і активні помічники та/або соратники. Юлія Володимирівна Тимошенко, наприклад. У тому ж 2016-му вона сказала таке: "Я вважаю, що цей "іконостас" (тобто всі, хто був главою держави) є таким, що Україні слід робити висновки".

Виняток Тимошенко зробила лише для Кравчука, винісши його за дужки "іконостасу". Щоразу, програючи президентські вибори, ЮВТ заявляє про своє неприйняття "іконостасу". А те, що вона – дама завзята і настирна, Олексій Данілов має добре знати – п’яте скликання парламенту він провів у її фракції.

Отож є речі, якими краще не грати, і це вже по-п’яте. Я розумію, що Володимиру Зеленському хотілось би зробити свою посаду не просто прижиттєвою, а й спадковою, щоб передати згодом комусь із "кварталівців", але так не буде. Зрештою, досвід ще одного президента, який теж дуже багато хотів (так багато, що навіть відновив дію Конституції-1996), але у підсумку мало отримав, мав би його протверезіти. Маю на увазі, звісно, Віктора Януковича – сучасну реінкарнацію жадібної старої із "Золотої рибки".

Як би й вам не лишитися згодом біля розбитих ночв, пане президенте…

Антоніна Славицька

 

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках PNK.TV

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.