Спікеріада. Двадцять років по тому

Антоніна Славицька
Антоніна Славицька

Юристка, народна депутатка IX скликання, парламентський комітет з питань антикорупційної політики

Президент України Володимир Зеленський та спікер Верховної Ради Дмитро Разумков 24 канал

Термін "спікеріада", як і "коаліціада", передбачає довготривалий процес. Але якщо з коаліціями у Верховній Раді бувало по-різному, процес обрання спікера складнощів зазвичай не передбачав. Винятком послужив лише 2000 рік, коли слово "спікеріада" і було запущено у вжиток. Тоді голова ВР Олександр Ткаченко ніяк не хотів змиритися із власною відставкою і створив парламенту зайвий клопіт.

Натомість Дмитро Разумков клопіт не створював. За нього це зробив президент. І клопіт цей іншого порядку – не такий, як двадцять з гаком років тому. Тоді Верховна Рада не могла нормально функціонувати без обраного голови. Зараз же вона просто помножена на нуль. Бо долю Ткаченка все ж вирішував парламент, нині ж долю парламенту вирішив президент. Той самий президент, котрий, за Конституцією 2004 року, стоїть "нижче" парламенту і йде другим номером у словосполученні "парламентсько-президентська республіка".

Наразі пан Зеленський ще не розуміє, яку "скриньку Пандори" він відкрив. І я – не про офшори, а саме про парламент. Але перш ніж розвинути цю тему, зауважу: Дмитро Разумков був не найгіршим головою Верховної Ради. І точно не тією персоною в оточенні президента, яка найбільше заслуговує на покарання, відставку чи переслідування. Ті, від кого вартувало очистити лави президентської фракції в першу чергу, мають інші імена.

Разумков вмів тримати баланс і мав достатньо політичного такту, аби не заважати опозиції критикувати владу. Власне, це її (опозиції) невід’ємне право, проте в наших умовах такі речі доводиться пояснювати. Так, він не безгрішний, але на кожне "чому" Корнієнка, котрими той "розстрілював" відставленого спікера з трибуни ВР, знайдеться багато інших "чому", адресованих вже самій фракції. І самій владі. До речі, Разумков часів "шаленого принтера" своїх однопартійців влаштовував цілком, зміни у ставленні до нього почалися одночасно зі змінами у самому Разумкові.

А зараз йому пророкують власне політичне майбутнє. Хоча збере він свою команду, знайде фінансування, створить партію, розкрутить її до виборів чи ні – все це, зрештою, неважливо. Мабуть, найбільша проблема українського соціуму та істеблішменту полягає в тому, що ми вболіваємо за окремих осіб, а мали б – за інституції. Напевно, це не зовсім по-лібертаріанськи, але експертів повинно хвилювати, що тепер буде з інститутом парламенту, а не конкретно з Разумковим.

Ми можемо по-різному ставитися до подій 2004 та 2014 років, але в ситуації, коли в країні було півтора президента (маю на увазі Кучму, який ще не склав повноваження, та його необраного наступника), або в ситуації, коли президента не було зовсім (кажу про Януковича, що втік за кордон), конфлікт розрулювала саме Верховна Рада. Точніше так: вона залишалася єдиною легітимною владою в державі, вона ж і ухвалювала рішення, котрі на той момент ставали обов’язковими до виконання. 

Що ж стосується Ради поточного скликання, то в ній, як ми знаємо, з 2019 року панує монобільшість. На чолі зі спікером Разумковим, котрий, доки йому це було вигідно, проявляв і лояльність, і слухняність. Засилля однієї великої фракції, яка самотужки формує коаліцію, це вже погано. Засилля фракції, орієнтованої на президента, вдвічі погано. Засилля фракції, орієнтованої на президента, в країні, котрою одноосібно управляє президент, - це взагалі трагедія. Принаймні для демократії.

Новини за темою: Монокриза для монобільшості: Чим відзначені два роки парламенту?

Цю просту істину ми знаємо вже два роки. Здавалось б, що зміниться, якщо парламентом замість Разумкова керуватиме інший "слуга"? Всі вони, зрештою, вийшли з одного гнізда. Тут, знову-таки, справа не у тасуванні колоди. А в тому, що й без того залежний від волі Банкової парламент стане ще більш залежним. А умовна президентська нога ще глибше втопче в асфальт ті принципи, якими мала б керуватися демократична країна, розділяючи владу на законодавчу, виконавчу і судову.

Президент вже має у своєму повному підпорядкуванні уряд, котрий – від прем’єр-міністра починаючи – складається з людей його команди. Воно й природно, бо главу Кабміну, за Конституцією, пропонує коаліція, а коаліція належить президенту. Президент також має в своєму розпорядженні силовий блок, де скрізь на ключових посадах – в МВС, генеральній прокуратурі, СБУ – розставлені його люди. З такої висоти, на яку він вознісся, Зеленському (ще й з допомогою власної більшості) легко плювати на Верховну Раду та її регламент. В цьому теж немає нічого нового, але останнім часом плювки почастішали.

Спочатку "слуги народу" наплювали на регламент, щоб протягнути потрібний їм закон про олігархів. Потрібний саме їм, а не соціуму – наголошую на цьому. Тепер вони плюють на той-таки регламент, щоб зняти Разумкова, який раптово виявився "заколотником". "Міжсобойчик" у Трускавці, де збирали підписи, не можна вважати волею парламенту щодо відставки спікера. Ба навіть вираженням консолідованої думки парламентських фракцій його вважати не можна. Коло беззаконня, таким чином, стискається все сильніше і вичавлює з ВР саму суть законодавчого органу. Парламент стає новим додатком до Офісу президента, але навряд чи Зеленському варто вважати це своєю перемогою. Хіба що – Пірровою.

Припустимо, що до кінця своєї каденції парламент так і залишатиметься іграшкою в руках президента. Припустимо, що навіть у випадку розпаду монобільшості потрібні Банковій рішення будуть протягувати завдяки ситуативній коаліції, яка складатиметься з частини "слуг народу" та двох депутатських груп – "Довіри" і "За майбутнє". Чим це погано для президента, якщо не брати до уваги суто репутаційні втрати, до яких йому, напевно, байдуже?

Втрата поваги з боку власної фракції (частина якої вже зараз переходить в опозицію через незгоду з відставкою Разумкова) означатиме посилення відцентрових тенденцій, і це по-перше. А розпад монобільшості відправить негативний сигнал виборцю, котрий на парламентських виборах дасть "Слузі народу" значно менше відсотків, ніж у 2019-му (добре, якщо бодай половину від нинішнього складу фракції вдасться провести до наступного складу Ради). І це по-друге.

Стосунки "слуг" із ситуативними союзниками простими не будуть – це по-третє. З ними доведеться розплачуватися. Або прямо (тобто конвертами та/або посадами), або опосередковано (через лобізм вигідних цим союзникам рішень). Несподівано, що відставку Разумкова підтримала "Батьківщина" (несподівано хоча б з огляду на те, що голосів за його відсторонення від ведення засідань ця фракція не дала). Але це тривожний сигнал для президента, бо Юлія Володимирівна свого не впустить. Зеленський, як новачок у політиці, просто не розуміє, з чим (або з ким) він має справу.

Тож тут виникає парадокс: з одного боку, президентська фракція намагається сконцентрувати всю владу у своїх руках, а з іншого – демонструє свою залежність та вразливість. І перша, і друга тактика є хибною, але, зрештою, саме такий шлях обрала "Слуга народу".

Та найцікавіше інше. "Зрада" Разумкова, як відомо, полягала у протидії "антиолігархічному" закону. Але участь у його відставці двох депутатських груп, орієнтованих на олігархів, довела, що останні не надто злякались цього закону. І зрозуміло чому. Бо останній є чистої води фікцією. А відтак і дії Разумкова – теж певною мірою фікція. Спікер просто надумав розпочати власну гру, що не могло сподобатися президенту. Віднині кожен з них виконуватиме свою партію, і байдуже, що в цьому "оркестрі" вже не буде жодного ладу.

Антоніна Славицька

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках PNK.TV

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.