Про майбутнє українського та російського народів

Віктор Медведчук
Віктор Медведчук

Голова політради партії "Опозиційна платформа – За життя", народний депутат України 

Голова політради партії "Опозиційна платформа – За життя", народний депутат Віктор Медведчук Фото:"Опозиційна платформа - За життя"

Збурення у політичних колах України після виходу статті Володимира Путіна "Про історичну єдність росіян і українців" важко переоцінити. Однак взагалі реакцію на цю статтю  більшості українських політиків та аналітиків не можна назвати адекватною відповіддю. Зазвичай автори відповідей страждають тим, в чому самі звинувачують В. Путіна, а саме: ідеологічними кліше, ярликами і відступом від основної теми. Як правило, статтю називають посередньою, нецікавою і такою, якою український патріот не зацікавиться. Так от, я вважаю, що українець, який думає про майбутнє своєї країни і свого народу, має цю статтю уважно вивчити, оскільки вона дає досить жорстку, але абсолютно правдиву оцінку нашої спільної історії та сучасної української державності.

Три вади української державності

Почнемо з того, що В. Путін вказав на три головні вади сучасної української держави, які не дають зробити з України сучасну конкурентоспроможну країну. Що це за вади? Перший недолік очевидний - Україна, де, за даними останнього Всеукраїнського перепису населення 2001 року, проживають представники понад 130 національностей і народностей, рішуче взяла курс на мононаціональну країну. Тим більше, що в преамбулі Конституції України при прийнятті Основного Закону в парламенті чорним по білому записано: "Верховна Рада України від імені Українського народу ‒ громадян України всіх національностей".

З точки зору хуторянського мислення, все очевидно: раз країна називається Україна, то і мова має бути тільки українська і населення має бути виключно українцями, і історія слід писати виключно в руслі української державності. Але сучасним ідеологам не спадає на думку, що така ідеологія має і зворотний бік медалі.

Адже ідеологи самі, без тиску ззовні, заганяють країну в національну резервацію. Виходить, що там, де українізація успішна, то це Україна, а де ні, то України і зовсім немає. А це понад половина країни. Що з цим робити? У нинішньої, як і минулої, влади є відповідь - українізувати. Але ж і УРСР за стільки років не змогла здійснити українізацію, а вона була, і серйозна, і сучасна Україна за 30 років не змогла. Очевидно, що одна тільки українізація не може стати повноцінною ідеологією існування держави в сучасному світі, і її доповнили іншою метою - перетворити Україну на "анти-Росію", і ця мета швидко стає основною. Вона абсолютно невигідна українському народу і є продуктом, нав'язаним українській владі диктатом західних країн у форматі зовнішнього управління, яке, на жаль, здійснюється в країні.

Політика мононаціональної держави має на увазі здачу громадян і територій. Політика мононаціональної держави не може досягти головної мети як на нинішньому етапі розвитку країни, так і на майбутніх етапах, а саме – "зшити" країну навколо спільної ідеї, повернути регіони, які виявилися непідконтрольними офіційному Києву, переконати жителів ОРДЛО в тому, що Україна – це їх дім і тут їм раді. І жодним чином побудова мононаціональної держави з войовничою українізацією не здатна повернути Донбас в Україну і Україну на Донбас.

Не потрібно великого розуму, щоб визнати: ідентичність багатомільйонної країни, що живе в XXI столітті в центрі Європи, що говорить різними мовами, сповідує різні релігії, вшановує різних героїв і по-різному оцінює історичні події, не можна будувати на принципах, близьких лише для частини населення, - неможливо.

Друга вада - розрив інтересів української влади і народу.

В. Путін у своїй статті нагадує про договір про заснування Радянського Союзу 1922 року, згідно з яким "республіки – засновники Союзу, після того як вони самі ж анулювали договір 1922 року, мають повернутися в ті межі, в яких вони вступили до складу Союзу". Наводячи історію створення Радянського Союзу, він каже: "З чим прийшли - з тим і йдуть". А все інше - предмет домовленостей та дискусій. До речі, після здобуття незалежності України такі домовленості були досягнуті. 

Але цього не розуміють сучасні українські політики. Адже, розірвавши з Росією міжнародні договори, вони самі поставили питання про кордони, які ці договори закріплювали. Радянський Союз, прирощуючи території УРСР, не ставив завдання створити етнічну республіку. А якщо тепер керівництво України поставило завдання створити моноетнічну державу, то це автоматично підриває основи здобуття Україною незалежності, оскільки ця незалежність мала на увазі багатонаціональну українську державу, а не ту, в якій багатомільйонне російське і російськомовне населення в такому випадку набуває статусу колоніального народу.

Адже якщо УРСР не було етапом становлення української державності, а тільки колонією, як стверджують ідеологи сучасної України, то їй після того, як вона позбулася колоніального минулого, за порадою Собчака потрібно віддати те, що подарувала метрополія, а залишити тільки те, з чим її "колонізували". Отже, вибір між "колоніальним" минулим і спільною історією передбачає більшу відповідальність, ніж уявляє нинішня влада.

Одним із найважливіших і помилкових кроків української влади була денонсація договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною. Таким чином, країна залишилася фактично без дієвого інструменту впливу і юридично оформлених відносин із найбільшим сусідом.

Денонсація цього договору у 2018 році вкладається в логіку нагнітання антиросійської істерії та мілітаризації державної політики. Однак для економіки України, для позиції країни на міжнародній арені, для інтересів мільйонів громадян таке рішення мало катастрофічні наслідки. Такий крок звів нанівець всі зусилля, спрямовані на пошук компромісів і мирне врегулювання конфлікту на Донбасі.

Розірвавши договір з РФ, позбавивши себе будь-яких юридичних можливостей для вирішення спірних ситуацій, українська влада свідомо обрала ідеологію керованої прикордонної держави, головним завданням якої є проводити тотальну антиросійську політику навіть у тих сферах, де це шкодить їй самій та її громадянам. Така позиція не забезпечує громадянам ніякого бачення майбутнього.

І всі ці систематичні дії якраз свідчать про протиріччя між інтересами влади і народу України. Тому що українському народові чужа антиросійська істерія, оскільки він хоче жити в своїй країні, а не займатися руйнуванням сусідньої. В цьому випадку сусід може виявитися цілий, а своя країна буде зруйнована.

Третій, і найважливіший, недолік, на який вказує В. Путін: українська державність будується, виходячи не з прагматичних міркувань, а з романтичних "хотілок". Президент В. Путін вказує, що на початку шляху Україна і Росія мали такий ступінь економічної інтеграції, яка Євросоюзу і не снилася. Але ж це і є взаємні інвестиції, проникнення на ринки, світовий розподіл праці. Україна вічно випускає синицю з рук, не намагаючись зловити журавля в небі. Можливо, будувати літаки з ЄС набагато вигідніше, ніж будувати їх з Росією. Тільки Україна і з ЄС їх не почала будувати, і з Росією припинила, і так з будь-якою високотехнологічною продукцією. Ми втрачаємо, а не отримуємо нічого, крім ілюзій та нездійснених надій. Тобто хтось ці ілюзії українцям продає і непогано заробляє. Але українському народові від цього стає тільки гірше, саме тому країна за останні роки перетворилася з бідної на злиденну.

Потрібно розуміти, що в основі цієї антиросійської ідеології лежать не інтереси свого народу, а інтереси тих, кого нинішня влада намагається захистити. Влада сподівається, що ситуація ворожості між Росією та Європою/США триватиме нескінченно довго, адже в такому випадку антиросійська держава нібито необхідна Заходу ‒ її фінансуватимуть, озброюватимуть, але рано чи пізно від її послуг відмовляться.

Але чи потрібна сьогодні Європі держава, головним завданням якої буде стримування Росії? Відповідь очевидна - ні. В іншому випадку Україна отримувала б набагато більше підтримки і ніякого "Північного потоку-2" не було. Але українська влада успішно ігнорує реальність, вважаючи, що ситуація саме така, яку їй зручно уявляти. Це і є головна і широко трансльована владою безрозсудна романтична "хотілка".

Держава з нинішньою антиросійською, мононаціональною ідеологією не може служити інтересам свого народу за визначенням. Влада каже, що завдання українського народу – захищати "цивілізовану Європу" від "російських варварів". Але жоден народ довго не може існувати виключно як захисник іншого народу від третього. Історія показує, що в цьому випадку поглинання неминуче. Або тим, від кого захищають, або тим, кого захищають. І немає ніякої альтернативи цьому процесу: або ми захищаємо Європу від Росії, навіть ціною власного існування, або ми захищаємо інтереси свого народу і займаємося розвитком своєї країни, а не приносимо себе в жертву на вівтар європейських і заокеанських інтересів.

Загроза Україні як державі

Отже, В. Путін заявив, що в Україні правове свавілля, влада не відстоює інтереси народу і приймає економічно невигідні для країни політичні рішення. Що на це можна відповісти? Чи здатна українська політика на відповідь, адже, головним чином, у ній заохочували хуторянство, вузьколобість і пафосний непрофесіоналізм?  

Стаття В. Путіна - не просто історичне дослідження, це сигнал, який запускає певний політичний процес. І наслідки цього процесу можуть бути досить серйозними. У багатьох видах єдиноборств, таких як самбо, айкідо або дзюдо, прийнято використовувати силу суперника, яку той витрачає нераціонально і помилково, у своїх цілях.  

Нинішня влада продовжує крутити стару шарманку, що Росія ‒ відстала країна, погано керована країна, яка ось-ось розвалиться. Українська політика офіційно закликає не приймати інтереси Росії всерйоз, виганяти російський бізнес з українських ринків, відгородитися від Росії стіною і базами НАТО. Це, м'яко кажучи, нерозумна, недалекоглядна політика, яка загрожує не стільки Росії, скільки існуванню Української держави. Зведення сенсу української державності до протистояння з Росією автоматично знищує цей сенс, якщо Європа і Росія домовляться. І тоді держава Україна стає непотрібною, і неважливо, ким контролюватиметься ця територія. Значить, нам потрібен інший сенс існування української державності.

Процес зближення Європи та Росії розчавить сучасну Україну, зробить її непотрібною, зайвим політичним фактором, подразником, територією розбрату. І цей процес запущений, можна звинувачувати в цьому Росію, але найбільше тут постаралася українська влада, яка обрала примітивну і недолугу стратегію розвитку.

Давайте повернемося до витоків. Український народ зажадав суверенітет не тому, що українців принижували як народ, не тому, що не давали говорити українською мовою і танцювати національні танці. Україна хотіла не залежати від свавілля чиновників СРСР у Москві, хотіла сама управляти своєю долею, ресурсами, законами. Хто нам заважає сьогодні цим займатися?

Нинішня влада і багато політиків звинувачують Росію в тому, що вона заважає розвитку України. По суті, вони звинувачують Росію в тому, що це інша держава, у неї є свої інтереси, і вона часто відстоює ці інтереси, не рахуючись з Україною. Ну так це і є ціна свободи, ціна незалежної держави, ціна самостійного шансу на розвиток. Раз ми маємо право не рахуватися з інтересами Москви, то й Москва точно так само має право не рахуватися з інтересами Києва. Якось забувається, що незалежна держава повинна і зобов'язана рахуватися з інтересами сусідів. А якщо не вважається, то це не незалежна держава. Коли Україна входила до складу інших держав, то її, за визначенням, хвилювали виключно свої внутрішні проблеми, а інтересами сусідів займалися в столицях імперій.  Нинішні політики вважають, що якщо Україна увійде до ЄС і НАТО, то це автоматично дозволить їй не рахуватися з Росією. Ну так, в цьому випадку з Москвою говоритимуть у Брюсселі і Вашингтоні, а Україну ніхто і не слухатиме. Втім, зараз вже так і відбувається.

Майбутнє незалежної України полягає не у створенні проблем для Росії, з одного боку, а Європи - з іншого. Майбутнє України полягає якраз у протилежному - у вирішенні цих проблем. Україна має бути інтегратором Росії до Європи і Європи до Росії. Нинішні росіяни, які дивляться на результати інтеграції України до ЄС, туди не хочуть. Для них європейський вектор завдяки українській політиці став антирекламою.  Для європейців українці - теж антиреклама Росії. Виходить, що для миру і спокою в Європі потрібно ліквідувати Україну? І є недавній приклад - Югославія, яку розтягнули на окремі держави і території.

Вважаю, що нормальний патріот країни, якщо він володіє хоч трохи аналітичним мисленням, повинен перешкоджати югославському сценарію для України. Він повинен вказувати владі на помилки, пропонувати інші, більш раціональні шляхи розвитку країни. А реальна влада, якщо вона володіє інтелектом, повинна слухати, аналізувати і приймати правильні рішення, а не переслідувати опозицію і інакомислячих, як це відбувається зараз.

Є інший шлях

Більшість українських політиків намагаються переконати народ України, що в української державності немає іншого виходу, ніж бути "анти-Росією": тільки боротьба з Росією сприяє становленню української державності, тільки боротьба з російською мовою, російською культурою і російською економікою здатна зробити українську державу процвітаючою. Відразу скажу: це брехня. І брехня небезпечна, здатна привести до знищення української державності. Держава, яка оголосила сенсом свого існування вічну боротьбу з сусідами і перевагу своєї раси і культури над ними, в Європі це вже було, проіснувало недовго, а кінець і зовсім був ганебним, не варто повторювати ці помилки. Тому відповіддю на виклики, підняті у статті В. Путіна, мають бути такі політичні процеси в Україні:

Будувати правову, а не моноетнічну країну

Сучасна політична ситуація в Україні ставить перед мільйонами російськомовного населення складну дилему. Або зберегти свою мову і культуру, але зрадити українську державу, стати громадянами іншої країни, в цьому випадку - Росії, тим більше, що з України їх виштовхують, а до Росії запрошують. Або, якщо вони не хочуть зраджувати Україну, то повинні забути свою мову, свою історію, свою культуру і бути до кінця покірними української влади, а що найстрашніше – бути разом із радикалами і націоналістами, з їх червоно-чорними прапорами, атаками на російську мову, нетерпимістю до "неправильного православ'я", виправданням нацизму і презирством до всього радянського без розбору - чи то визнання подвигу радянського народу в перемозі у Великій Вітчизняній війні, чи то розуміння, що весь нинішній промисловий потенціал України побудований радянськими людьми в радянський час за наказом радянської влади. Радикали і можновладці провели чітку межу: все хороше – наприклад, успіхи "Динамо" (Київ), політ у космос Поповича, творчість композитора Івасюка, літак "Мрія" – українське, а все погане – Чорнобильська трагедія або Голодомор – спадщина радянської епохи. Дійшло до того, що українська влада заявила, що "Освенцим" звільнили війська Першого Українського фронту, не згадавши, що це був один із фронтів Червоної Армії.

І в такій парадигмі оруеллівської двозначності вони пропонують жити мільйонам українців!

Неважливо, що вони оберуть, - вони втратять або країну, або культуру. Вибір цей помилковий, чесна людина і громадянин не повинен обирати нічого з цього.  

Вихід із ситуації дуже простий - створювати сучасну правову мультикультурну державу, а не намагатися колонізувати свої ж території. Але чергова українська влада не в змозі це зробити. А тоді неминуча боротьба з колонізаторами за національну гідність і загроза територіальній цілісності країни, чого не можна допустити.  Якби РФ будувала свою державність за лекалами сучасної України, то вона швидко б втратила величезну кількість територій і населення. Я вважаю, що українці та росіяни – різні народи, але народи братні, слов'янські, православні, з єдиною ментальністю, історією, святами і традиціями. Народи, які століттями здобували найбільші перемоги, коли діяли спільно.

Ми повинні поставити на чільне місце у побудові нової європейської держави Україна не національну гідність, коли одні нації оголошують цінними, а інші підлягають асиміляції, а права і свободи громадян. Нам потрібна вільна і справедлива держава, а не національна резервація.

Влада України обрала шлях національної резервації, оскільки цей шлях просто легший, хоч він згубний. Сьогодні в країні панує правовий нігілізм. Закон взагалі сприймають не виразником інтересів громадської безпеки і розвитку, а прикрим непорозумінням, яке спрямоване на обмеження волі народу. Українці не довіряють судам, Верховній Раді, поліції, органам безпеки і владі загалом.

Але якщо депутатам незрозуміло, яку країну ми будуємо, суддям - кого і за що судити, а поліції ‒ кого і від кого захищати, то правову державу нам не побудувати. Ми, громадяни України, повинні запустити політичний процес побудови правової держави. При цьому це має бути саме вітчизняний внутрішній процес, з політичними дискусіями, широким спектром думок. Українці мають стати суб'єктами у формуванні своїх прав і свобод та перестати бути піддослідними кроликами для іноземних радників. 

Знайти своє місце у світі

Просто існування української національної держави не має сенсу для складних сучасних світових політичних та економічних процесів. Важлива роль, яку відіграє Україна сьогодні і відіграватиме в майбутньому. І ніхто нам цією роллю у світовому розподілі праці, світовій політиці і впливі просто так не поступиться. Але ми цю роль можемо заслужити, заробити. Саме заробити, створити, а не випросити, виклянчити, взяти шантажем, як це робить сучасне українське керівництво. З 2005 року Україна стрімко перетворюється з суб'єкта міжнародної політики на її об'єкт і закономірно завершує цей шлях як країна, що перебуває під повним зовнішнім управлінням.

Майбутнє українського і російського народів, як і будь-яких європейських народів, - у взаємовигідній співпраці і повазі. Так, сьогодні між Росією та Україною є конфлікт. Але наше завдання як двох зрілих європейських країн - вирішити цей конфлікт з обопільною вигодою. І моя принципова і послідовна позиція, якій я ніколи не зраджував, лежить саме у площині переговорів і пошуку взаємних інтересів. Якщо українці побудують міст між Європою і Росією, то вони будуть потрібні і Європі, і Росії. Якщо вони будуватимуть стіну, то цю стіну обійдуть і залишать нас наодинці з непотрібною стіною. Час на побудову незалежної держави не може бути нескінченним. Ми або побудуємо щось вартісне, або ні. Все залежить від того, що і з ким ми хочемо будувати.

Щоб не допустити поглинання України іншими країнами, нам необхідно запустити політичний процес пошуку місця України у світових економічних і політичних процесах. А це неможливо з нинішніми примітивними підходами до політики, економіки, управління. Все потрібно змінювати, ставити на професійні рейки. І ніяка допомога ззовні не допоможе нам, оскільки треба вчитися жити своїм розумом, а не слідувати інструкціями інших. Знайдемо своє місце в сучасній історії - буде держава Україна, заграємося в популізм, підемо легкою, але неправильною дорогою ‒ погубимо свою державу.

Економіка - основа всього

Скільки б прапорів ми не вивішували, скільки б не співали гімнів, бути чи не бути Україні - вирішує економіка. Новітня історія України - згортання економічних процесів, згортання кооперації та взаємодії з Росією. Але чи вигідно це українцям? Якщо вони за багато речей платять більше, ніж росіяни, а отримують за свою роботу менше. Якщо країна-банкрут, то хто з нею буде рахуватися, хто її захистить, чи потрібна вона своїм громадянам?

Ми повинні запустити політичний процес ефективного управління економікою, соціальною сферою, державою. Це питання української незалежності та державного суверенітету. Нинішня влада виявилася безпорадною в тарифній та соціальній політиці, вакцинації населення та оборонній стратегії. А основа фіаско - в повному нерозумінні економічних і соціальних процесів в країні. Реальний аналіз підміняється політичними штампами і полюванням на відьом.

ЗМІ, які чесно аналізують ситуацію, закривають, а політиків, журналістів та експертів, які говорять правду про реальний стан справ, переслідують. Але ж про що говорять ті, кого піддають репресіям? Влада управляє неефективно, країні, народу, державі ця влада завдає лише збитків.  Ось ми і повинні навчитися господарювати у себе в країні, а не запускати в наше господарство шахраїв і пройдисвітів. 

Ось мій рецепт відповіді на виклики, про які говорить Володимир Путін. Ми повинні на ділі довести спроможність своєї країни. Спроможність економічну, правову, політичну. І у цьому немає нічого нового. Кожна незалежна держава повинна щодня доводити свою спроможність, і доводити вагомо, а не популістськими заявами і демаршами.

Ми повинні запропонувати таку картину майбутнього нашої країни, за якої воно буде привабливим для представників усіх націй, всіх етнічних груп, які проживають на території України. Зробити так, щоб людям не довелося обирати між країною і своїми невід'ємними цінностями: мовою, релігією, культурою. Зробити Україну успішною! І я впевнений, що саме цей рецепт виведе Україну з глухого кута, в який завела нашу країну непрофесійна влада останніх років, що діє під очевидним зовнішнім, західним управлінням і контролем.

Історична єдність росіян і українців, понад тисячолітня спільна історія заклали міцний фундамент успішного майбутнього українців і росіян.

Віктор Медведчук,

голова політради партії

"Опозиційна платформа - За життя"

Оригінал - на сайті ОПЗЖ.

Редакція не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють у блогах на сторінках PNK.TV

*Якщо Ви знайшли помилку в тексті новини, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.